Львівсько-київський поет Роман Скиба у Кіровограді презентував свої твори

«… вони відступляться від слів,
З якими меч на площі цілували,
І вірили їм юні і старі…»

Погодьтеся, ці рядки звучать нині, мовби пророцтво, страшне пророцтво, спроектоване на події в українській державі останніх років. Одначе, як ви могли перше подумати, це не цитата з Біблії (хоча мотиви простежуються досить виразно). Перед нами – уривок із поезії «Історія одної неправди», написаної ще наприкінці минулого сторіччя, тобто задовго до того, як панове-депутати будуть клястися на Майдані перед усім українським народом – а згодом зречуться своїх слів і зрадять, тричі (чи то пак і більше) поцілувавши національний прапор.

Прибравши зовсім габу таємничості, скажу врешті, що автором цих напрочуд влучних рядків є шанований львівсько-київський поет Роман Скиба. Ні, він аж ніяк не аналітик державних справ, навпаки – він вважає себе аполітичним. І справді, в усьому найповнішому зібранні його поезій не знайдеться жодної, прямо присвяченої проблемам нашої влади. Однак, незважаючи на це, вся творчість вищезгаданого митця всотує ідеї непідробної українськості, незалежності думки та бажання невпинного поступу. У даному випадку йдеться не про пряме називання речей (типу гасел «За волю!», «За самостійність!», «За Україну!» і т. д.), а про те, що всі ці елементи міцно вмуровані в площину поезії і стали її незмінними атрибутами.

Із презентацією цьогорічного видання своїх творів Роман Скиба завітав до Кіровограда і з власної ініціативи вирішив виступити в «Українському клубові» (проект місцевого осередку УНП). Слід зазначити, що минулороку (у вересні) він, разом з іншими поетами-двотисячниками не абияк сколихнув літературно-мистецьке життя міста. Тому не дивно, що й цього разу навіть у позаплановий час (зазвичай, засідання «УК» відбуваються щосереди), зібралася повна зала; а час, проведений з митцем, здійснив утечу, подібно до того, як вислизає істина з дум мислителів.

«Може, істина ще не речена, / А її вже усі зреклися…» - підкреслює письменник-філософ у вірші «Задихнулося мною вогнище». А й дійсно, трагедія, зокрема й нашого народу загалом полягає в тому, що ми не хочемо почути один одного – а отже, не взмозі повірити: ні в себе, ні в оточуючих. «Починаємося ми, - на думку автора, - коли не можна дихати», а для цього необхідно «впасти і затихнути. Треба слухати громи». Глибока фраза (чи не так?) - воістину блискуча, і може розглядатися стосовно різних аспектів нашого життя (почасти й політичного).

І не така вже й значима різниця: партійний ти чи аполітичний (не нагадує таке формулювання радянський комсомол?) Вирішальну роль має те, згідно яких принципів людина живе, діє, прагне. До речі, відчуття відповідальності за долю Своєї країни у Скиби-поета (як, гадаю, і в Скиби-громадянина) вдосталь – не дарма ж у вірші «Прощення Каїна» підіймається проблема причетності однієї людини до долі іншої, апелюючи цим самим до відомого біблійного сюжету.
Насамкінець, підкреслю, що візит Романа Скиби до нашого міста – без перебільшення, подія. Насамперед, через те, що сам Скиба – це вже подія, котра відбулася в літературному світі сьогодення і продовжує надалі відбуватися в культурно-мистецькому, а відтак, і в громадському житті країни.