Пішла в лікарню своїми ногами, а повернулася - інвалідом!

Світлана Дятлова з Кіровоградського району за своє життя вчилася ходити двічі. Як і всі батьки, Галина Семенівна та Микола Іванович Ломакіни раділи, коли їхня маленька Світланка почала робити перші впевнені кроки, не тримаючись за руку мами чи тата. Майже через тридцять років потому їхня доросла дочка знову вчиться ходити самостійно. І коли після шести років інвалідності і прикутості до ліжка вона зробила перші кроки без сторонньої допомоги – неважко уявити, що пережили її батьки, які вже було зневірилися в тому, що дочка знову стане на ноги.

Світлану поставили на ноги столичні нейрохірурги. Драматизм цієї історії в тому, що калікою її зробили також лікарі – місцеві.
Квітневого ранку 2002 року Світлана Дятлова, погодувавши своїх тримісячних синочків-близнят, залишила їх на догляд своєї мами, а сама відправилася в Кіровоградську центральну районну лікарню – щось її турбувало в боку, як кажуть, по жіночій лінії. Вдома вже почали непокоїтися – так довго Світлана затримувалася.

– І тут як грім серед ясного неба – дочці терміново потрібно робити операцію, такий висновок лікаря, – боляче згадувати той чорний день батькові Миколі Івановичу. – Але весь наш жах був іще попереду. Коли Світлані почали вводити наркоз, у неї настала клінічна смерть. Лікарі вивели дочку з цього стану, але після цього вона ще три місяці була в стані коми, її життя трималося на апаратах…

Додому батьки дочку забрали, але не такою, як вона пішла в лікарню. Йшла туди своїми ногами, а повернулася на ношах і фактично нерухомою. Їй дали першу групу інвалідності.

У сім'ю прийшли біль і горе. Хіба можна спокійно дивитися на фактично нерухому молоду жінку, в якої здоров'я відібрали ті, хто покликаний його повертати і дарувати? Як можна змиритися з думкою про те, що все найкраще людина в 25 років уже прожила і тепер її світ – оці ліжко, чотири стіни, вікно?.. Невже за скоєне ніхто так і не відповідатиме? Адже операції Світлані так і не зробили, а пізніше фахівці обласного лікувального закладу надали висновок, що в хірургічному втручанні не було ніякої потреби. Невже справедливості так і не доб'ємося? – ці запитання не давали спокою батькам і чоловікові Світлани. Але якось так склалося, що звертаннями в різні інстанції займався саме Микола Іванович. Дружині Галині Семенівні турбот вистачало – і вдома, і біля дочки й трьох її дітей, є ще старший хлопчик.

Удень за різними клопотами Миколі Івановичу ніколи було сідати за стіл і братися за ручку. Та й якось не до ладу виходило написане, а хотілося, щоб люди, які його читатимуть, пройнялися горем, що прийшло в сім'ю. А ось уночі думки самі собою складалися в голові – залишалося тільки встати з ліжка і записати їх на папір.

– За шість років куди тільки не звертався в пошуках справедливості та відповіді на запитання, чому винних в каліцтві моєї дитини не притягнули до відповідальності. Про місцевий рівень не кажу – і до народних депутатів, і в Міністерство охорони здоров'я, і в Генпрокуратуру, і навіть до Президента… Єдине зрушення – після другого звернення в Головне бюро судово-медичної експертизи було порушено кримінальну справу проти лікаря, відбувся суд першої інстанції, рішенням якого визнано провину цього – навіть язик не повертається сказати – фахівця. Але адвокат, який захищає інтереси лікарні, цинічно мені заявив, що на цьому наші перемоги й закінчаться. Так і вийшло.

– Той, хто має дітей, мене зрозуміє, – продовжував М.І.Ломакін. – Ну не можу я пробачити людям у білих халатах їхню помилку, наше горе і сльози. Це вони відібрали в моєї дочки щастя материнства, радість життя, а в онуків – любов маминого серця. Тому скільки мені відведено жити на цьому світі, стільки й добиватимуся, щоб винні відповіли за те, що накоїли. Щоб затямили: вони відповідальні за життя своїх пацієнтів. Але найбільша моя мрія – побачити, що Світлана ходить, що вона може робити все те, що роблять здорові жінки, побачити її щасливою.

Стукайте – і вам відчинять!

М.І.Ломакін – людина із сильним духом. Отримавши стільки відписок і відмов, кожна з яких била по його вірі у справедливість, він усе-таки не переставав сподіватися. З надією йшов у громадську приймальню народного депутата від Комуністичної партії Вікторії Дем'янчук, що знаходиться в приміщенні Кіровоградського обкому партії. Це звернення народний депутат передала Уповноваженому Верховної Ради з прав людини Ніні Карпачовій.

Реакція на звернення була миттєвою – у кінці лютого ц.р. у Кіровоград виїхали працівники з центрального офісу омбудсмена. Вони детально вивчили всі обставини, через які Світлана Дятлова втратила здатність рухатися і навіть розмовляти, зустрілися з її батьками, з місцевими посадовцями. Драматичну історію молодої жінки Н.І.Карпачова взяла під особистий контроль. За наполяганням омбудсмена в обласному управлінні охорони здоров'я був розроблений план лікування і реабілітації молодої жінки. З керівниками обласних управлінь було домовлено про підтримку цієї сім'ї, зокрема і про безплатне оздоровлення старшого хлопчика.

Беручи до уваги обставини цієї складної справи, омбудсмен вирішила питання про надання інвалідові першої групи Світлані Дятловій спеціалізованої медичної допомоги столичними нейрохірургами, залучила до захисту її життєвих інтересів досвідченого адвоката, а також вжила дієвих заходів для позачергового проведення об'єктивної судово-медичної експертизи у справі потерпілої. Права пацієнтів, наголошує Ніна Карпачова, мають бути такі ж священні, як і лікарська клятва Гіппократа.

Заново ходити – у 30 років!

А вже в квітні Світлана стала пацієнткою Київської міської клінічної лікарні № 9. Відгукнувшись на звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Світлану Дятлову взявся лікувати відомий нейрохірург, професор Микола Квасницький, з яким Ніна Іванівна зустрілася особисто. За погодженням із головним лікарем цієї медичної установи Михайлом Валюком, котрий з глибоким розумінням поставився до прохання Ніни Карпачової щодо безплатного курсу лікування молодої матері-інваліда, 8 квітня 2008 року Світлана Дятлова була доправлена з Кіровограда на реанімобілі до столиці. У лікарняній двомісній палаті молоду жінку розмістили разом із матір'ю, котра доглядала за нею.

Усього за тиждень інтенсивного лікування Світлана зробила свої перші самостійні кроки за останні шість років і почала говорити! Троє її синочків не могли натішитися такими новинами зі столиці і, розмовляючи по мобільному телефону, з радістю казали: “Матусю, тепер ти зможеш нас проводжати до школи!” А в бесідах із лікарем молода жінка не втомлювалася дякувати.

Напередодні Великодня і свого 31-го дня народження зі сльозами невимовної радості на очах Світлана переступила поріг свого дому. Їй просто не вистачає слів безмежної вдячності за щире милосердя Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової та лікаря від Бога Миколи Квасницького, які повернули їй радість життя.

Процес лікування і реабілітації Світлани Дятлової триває...