Кажемо – козацтво, розуміємо – держава...

Витоки сучасного козацтва губляться в кінці вісімдесятих років минулого століття. Пам'ятаються первісні потуги, коли шили прапори та малювали корогви, а в заводських цехах поза робочим часом виготовляли булави, бунчуки, пірначі. Адміністрація підприємств косо дивилася на таку діяльність. Був час Руху, Товариства української мови, “Меморіалу” та інших підозрілих для тодішньої ідеології громадських утворень, що орієнтувалися на українську історичну традицію. Тоді за певною наївною незрілістю крився глибокий дух національного відродження.

В Україні сьогодні існують кілька десятків козацьких організацій. Материнською вважається Українське козацтво (гетьман УК – Микола Пантелюк), яке, переживши час становлення, оформившись у сучасну структуру з патріотичною спрямованістю, дала кілька відгалужень. Створено статут, народжується нова філософська концепція модерного козацтва. Місцеву Буго-Гардівську паланку, відділок УК, зареєстровано 27 квітня 1991 року. Але ніде правди діти: широке брунькування призвело до розпорошення суспільного творчого потенціалу.

Один з прикладів: сучасне Українське реєстрове козацтво (УРК) – усеукраїнська громадська організація – зареєстрована Міністерством юстиції України 8 липня 2002 року після протистояння у проводі материнської структури на межі 2001–2002 років, коли було виключено зі складу Українського козацтва частину генеральної старшини: головного отамана В.П.Каленяка, генерального інспектора А.І.Шевченка, генерального обозного В.К.Вакулка та інших.
Лідер Спілки козацтва Донеччини Шевченко (ректор Донецького інституту проблем штучного інтелекту) став “батьком” УРК. Склад, його за інтернет-даними, сягає 7000 осіб. Воно активно залучають до політичної боротьби. Наприклад, під час виборів до Верховної Ради України навесні 2002 року Шевченко активно підтримав блок “За єдину Україну”. Під час виборів Президента України 2004 року УРК тісно співпрацювало з прем'єр-міністром Януковичем. У червні 2005 року УРК присягнуло новому гетьманові об'єднаного козацтва Вікторові Ющенку. Цей відлам працює в сув'язі зі створеною А.Шевченком Партією духовності й патріотизму.

Новостворене козацтво взяло курс на тісне єднання з державними структурами всіх рівнів, намагаючись отримати відповідне визнання і включення до державних програм.

Окреме місце посідає намагання використати студентський загал для розвитку козацького руху. В умовах сприятливої політичної кон'юнктури в такий спосіб покозачено низку ВНЗ України. Між ними й кіровоградські Державну льотну академію України та інститут регіонального управління й економіки. За неофіційними даними, Кіровоградський інститут імені Святого Миколая МАУП також раптом перейнявся козацькими ідеями. Варто послухати, як студентство на урочистостях ламаною українською мовою співає пісню “Їхав козак за Дунай”. Що не кажи, а для них ректор завжди буде гетьманом.
УРК проводить активну комерційну діяльність. На Раді Українського козацтва при Президентові України Анатолій Шевченко так і заявив, що козаки мають самі заробляти гроші.

Та не один він зрозумів цю істину. Існує багато різноманітних “козацьких” підприємств, що насправді є звичайними приватними. Тому козаки, що тут працевлаштувалися, перебувають у цілковитій залежності від директора-отамана, що й обумовлює штучність та керованість відповідним товариством. Тут ніхто не оволодіває історичними козацькими традиціями, тому про самовдосконалення новонавернених козаків не йдеться, все це має формальний характер. Для більшості керівників реальна козацька спадщина є “terra inkognita”.

Під “козацьким” прапором діють таксопарки, крамниці, охоронні фірми і таке інше, де все знову ж таки залежить від амбіцій директора.
Схожі підходи помітні й на селі, де з'явилися окремі “козацькі” фермерські господарства, що також побудовані згори. Заяви окремих провідників (як-от, отамана Війська Запорозького низового О. Панченка) щодо запровадження козацької самоорганізації в селах, при відсутності сталих традицій козацького самоврядування, по суті є прикриттям додаткових важелів влади в руках місцевої сільської еліти з метою зберегти тут свій вплив. Можливо, це є підготовкою до майбутньої боротьби за приватизацію сільськогосподарських угідь?
Найцікавішим прикладом творення “козацької еліти” вирізняється Козацьке військо Запорозьке України (верховний отаман – Д.Сагайдак), що нагороджувало орденами та “генеральськими” погонами сотні впливових людей. Між ними й Віктора Черномирдіна. Ну як тут не згадати “козака” Грицька Нечесу, чи то пак світлійшого князя Потьомкіна?

До речі, вручення генеральських погонів та лампасів стали за правило хорошого тону й на нижчому рівні. Скажімо, наша провінційна Кіровоградщина придбала за останні роки навіть за неповними даними до двох десятків генералів різних “конфесій”: Ю.Яценка, О.Владімірова, В.Карпова, І.Добрянського, В.Ярошенка, М.Рубця, Ю.Касьянова, С.Омельчука, Л.Онула, Г.Зубченка, В.Шмідта, владику УПЦ МП Пантелеімона, В.Травкіна, М.Громового, О.Варванського та інших.

Ось генерал-полковник N. Лампаси до вух. Орденів більше, ніж у Брежнєва. Так і хочеться запитати: “а яким же ти фронтом, шановний, подібно до генералів-полковників зразка 1943 року Конєва, Ватутіна, Толбухіна, командував?

Наведені принципи “козацького” відродження охопили більшість козацьких структур, за виключенням хіба що Звичаєвої громади українських козаків, Характерного козацтва та поодиноких місцевих козацьких організацій, на кшталт Козаків Інгулу, що не вирізняються великими реєстрами.

Такий стан обумовив орієнтацію на чинних політиків. Ще Леонід Кучма низкою указів за активної підтримки тодішнього гетьмана Українського козацтва І.Біласа використав козацьку тему в передвиборній кампанії 1999 року та відразу після неї. Це не сприяло оздоровленню козацького руху, і Біласа було усунено від керівництва.

Замість творення дієвої низової ланки маємо костюмовану віртуальність. Основними проявами “козацькості” стало вдягання новітніх одностроїв з вигаданими орденами та проведення урочистих рад із обов'язковим “Будьмо – гей!” під час кулешу-фуршету.
Ситуацією вмить скористалися новостворені потужні олігархічні клани, які, підпорядкувавши своєму впливові козацькі структури, дезорганізували й дискредитували цей рух. Це й видно зі списку наведеного генералітету, де вигулькують відомі місцеві підприємці.
Нічого вже не кажемо про відверту антиукраїнську позицію окремих людей в генеральських погонах. Найновіший приклад. Презентація прекрасного видання місцевих авторів із світлинами старого Єлисаветграда. Слово має почесний гість з Москви. Він висловлює впевненість, що першоназва повернеться до нашого міста. Що ж, варяг має право на особисту думку і виказує її або свідомо провокуючи присутніх, або не знаючи тутешніх віянь. Аж тут підхоплюється місцевий державний муж “з циновими ґудзиками”, він же генерал українського козацтва, і починає переконувати, що кіровоградцям нічого ріднішого немає, ніж імперська назва на честь російської “матушки”-цариці, котра нібито “в хохлах души не чаяла”. Але ж цей повинен все ж таки тямити, що переважна більшість місцевих не сприймає “єлисаветинсько-кутузовсько-пашутінських” гостинців, а “штучний інтелект” – те від лукавого! Сміх та й годі. Але чому? Сьогоднішнє козацтво – дзеркальний відбиток сучасної України. А тут уже не до сміху.