У контексті Глобального саміту миру, який відбудеться у Швейцарії 15–16 червня цього року, періодично з’являються ідеї, що мирні домовленості між Україною та Росією цілком реалістичні і їх невдовзі досягнуть. І так само окремі країни періодично пропонують принаймні захоплені станом на 2015 рік українські території залишити Росії та якось легалізувати ці територіальні поступки. Але що може відбутися у світі в такому разі і чим це загрожуватиме глобальній безпеці?
З 1991-го і до 2014 року за офіційне приєднання нових територій ніхто не воював. Останнім намагався захопити чужу територію Ірак часів Саддама Хусейна, для котрого спроба анексії Кувейту стала початком кінця — дала привід для операції «Буря в пустелі».
Навпаки, в результаті недавніх війн держави лише розпадалися, як-от Югославія, Ефіопія або Судан. Причому це були в основному громадянські війни, практично без втручання зовнішніх сил на перших етапах. Там дійсно спостерігався сепаратизм, але жодного разу не було приєднання до іншої держави навіть шляхом сецесії. За термінологією дослідників війн Мартіна ван Кревельда й Мері Калдор, це були так звані нові війни, які досі були поширеніші, ніж класичні старі війни. Чим вони відрізняються?
Російський найманець з ПВК «Вагнер» у Центральноафриканській Республіці
Старі війни держави ведуть регулярними арміями, а їхня ціль — анексувати територію чи знищити політичну систему держави-супротивника. Іншими словами, одна країна завойовує іншу чи принаймні намагається. І це здебільшого контактна війна з подальшою окупацією, а до партизанських методів боротьби вдаються переважно жертви агресії, причому коли регулярна армія зазнає поразки. Ще один момент — така війна дорога для обох сторін, тому що ведуть її більш-менш технологічною зброєю, яка коштує великих грошей. І тому вона економічно невигідна, принаймні в коротко- й середньостроковій перспективі. (Навіть якщо йдеться про контроль над територіями з родовищами нафти тощо.)
Нові війни — це коли здебільшого нерегулярні збройні формування й проксі-організації протистоять таких самим одиницям чи регулярній армії. Остання намагається мінімізувати безпосередню участь своїх людей у бойових діях і використовує технологічні переваги (крилаті й балістичні ракети, високоточні снаряди, ударні дрони, автоматизовані системи управління боєм і т. д.), а також наймає приватні військові компанії.
Та сама «Буря в пустелі» була прообразом нової війни, яку веде держава (так, з іншого боку також була регулярна армія Іраку, але пізніше держави так воювали в основному проти терористів і повстанців). Тоді як нерегулярні формування використовують дешеву зброю, саморобні міни, трофейну військову техніку, цивільні автомобілі — тобто їм війна обходиться дешево (порівняно з державами). І на певному етапі вона стає вигідною польовим командирам — вони отримують доходи від контрабанди, наркотрафіку, торгівлі гуманітарною допомогою тощо.
Нові війни у виконанні США та союзників фактично не мали ознак війн за приналежність території чи на повне знищення держави з поділом на окремі регіони (єдиний виняток — відокремлення Косова). Так, США і союзники якийсь час контролювали території, ресурси, формували там нові політичні режими й відповідні державні структури. Але ніхто не заперечував незалежності Іраку чи Афганістану після військових операцій і не відокремлював їхні райони.
Розпочавшись як нова війна у 2014-му, збройне протистояння між Росією та Україною з 2022 року перейшло у фазу старої війни. Росії, очевидно, не вдалося досягти своїх цілей методами нової війни. Російські проксі, попри всі зусилля Москви, виявилися не дуже ефективними проти ЗСУ, навіть з поправкою на те, у якому стані перебувала українська армія на початку 2014-го.
Знищивши багатьох ідейних польових командирів у «ДНР» і «ЛНР» заради контролю над ситуацією, росіяни мусили підтримувати ці утворення в боєздатному стані, тож відряджали туди своїх кадрових військових. І сподівалися, що політичний тиск на Україну методами замороженого конфлікту спрацює. Але не спрацював — тому РФ вирішила перейти до повномасштабного вторгнення.
Росія інколи натякає, що «цілі СВО» частково досягнені й вона готова до переговорів. Але на своїх умовах, серед яких територіальні поступки України вже за фактом просування російських військ. Або навіть із «запланованими» приєднаннями: вони ж примудрилися провести вибори на окупованих територіях так, ніби включили ці території до складу РФ у межах повноцінних областей. Якщо такі переговори завершаться територіальними поступками, вони, попри сподівання, що далі кінець війні й довгоочікуваний мир, насправді стануть тільки початком проблем.
І мова навіть не про те, що це буде не остання російсько-українська війна. І навіть не про поразку Заходу. Росія, приєднавши «нові території» і змусивши Україну відмовитися від них (особливо якщо це зафіксують у якомусь договорі), відімкне справжню скриню Пандори в міжнародній політиці.
Чому російсько-українська війна не завершиться за корейським сценарієм і який вигляд мають контури майбутнього миру
По-перше, цей прецедент породить цілком закономірне питання: «Якщо Росія змогла відібрати території правом сильного й закріпити їх за собою, то чим ми гірші?». Це не обов’язково почнеться з Європи – хоча й там можуть знову спалахнути Балкани.
Президент РФ Путін відвідує Пекін. Травень 2024 року
Найімовірніший сценарій — навіть не напад Китаю на Тайвань, щоб анексувати острів і витіснити США з Південно-Східної Азії. І навіть не фатальне загострення конфлікту між Північною і Південною Кореями. А щось на зразок поновлення війни за Ферганську долину в Середній Азії. Чи ймовірного нападу Венесуели на Гаяну (що може бути і наслідком передвиборчої кампанії у Венесуелі, і реальним наміром).
Найбільша небезпека в тому, що за прикладом РФ країни і згадуватимуть якісь давні територіальні претензії, і вигадуватимуть нові (як це зробила та сама Венесуела). Якщо перші (теоретично) ще можна спробувати владнати на переговорах через посередників, то другі — практично нереально, тому що сьогодні агресор зажадає одного, а завтра зовсім іншого.
І у світі актуалізується низка наявних і гіпотетичних військових конфліктів локального масштабу. Частина розвиватиметься як класичні старі війни, коли дві держави борються за територію переважно власними регулярними арміями. А частина неминуче переросте в нові війни — де сторони конфлікту втратять контроль над ситуацією чи одна виснажиться швидше за іншу.
Але миротворчих місій у рамках рішень РБ ООН ніхто не надсилатиме. Принаймні допоки не буде консенсусу в тому, чиї інтереси зачіпає конкретний конфлікт (саме тому, наприклад, не вводили миротворчих місій ООН в Грузію на територію «республік» Абхазії та Південної Осетії). Проте прийдуть інші «миротворці» — з Росії (так, РФ тоді буде єдиною країною, яка зможе собі дозволити так розкидатися людьми й технікою), яким треба, щоб перемогла одна сторона, але щоб її перемога була дуже непевною. Аби переможець не міг обійтися без російських військ чи ПВК з російським корінням. І цей варіант майбутнього «миру» навіть без глобальної дестабілізації суттєво підсилює РФ.
Якщо просто заплющити очі, Росія не зникне: Україні потрібна програма досліджень ворога
Друге питання — ядерна зброя. Яку, з одного боку, розглядатимуть як гарантію захисту своєї території. І це очевидно: «Ми не хочемо бути в такій ситуації, як Україна, — вона віддала свою ядерну зброю, а потім і землю… Тому треба озброюватися». З іншого — це засіб тиску на сусідів, у яких слід відібрати територію. Бо знову-таки: «Якщо Росія змогла це зробити завдяки ядерній зброї, то чому не можемо ми?».
Лідер Північної Кореї Кім Чен Ин в Інституті ядерної зброї
Тому вже через 10–15 років у світі несподівано може виявитися більше ядерних держав, ніж будь-коли. І це лише ті, які не поспішали вирішити свої територіальні суперечки, бо не мали технології виробництва такої зброї. Навіть якщо повноцінну ядерну зброю зацікавлені країни отримати не зможуть, то точно спробують виготовити брудні бомби. Бо цикли переробки уранової руди до металічного урану, поділу ізотопів і перетворення урану на плутоній у реакторі відтворити не так легко, особливо якщо приховувати це від інших. А от сконструювати брудну бомбу значно легше. І тоді стара війна, яку веде держава за територію чи щоб розгромити військові сили супротивника, цілком імовірно, перетвориться на нову війну з нівелюванням ролі держави та регулярної армії.
Безпілотник, озброєний боєприпасами, де серед компонентів — відпрацьоване ядерне паливо, куплене на чорному ринку, або джерело гамма-випромінювання, видобуте з промислового сканера чи стерилізатора, буде «ядерною зброєю для бідних». (Те, що навіть не всі поширені радіоактивні ізотопи ідеально підходять для її створення, замовників не турбуватиме — аби воно щось випромінювало.) І найбільша небезпека в тому, що такі засоби доставки, як дрони, важко перехоплюють навіть сучасні ППО й РЕБ (доведено досвідом російсько-української війни). А в країнах, де на таку небезпечну річ буде попит, більшість засобів ППО залишаться застарілими. І якщо подібна війна спалахне десь в Африці, можна собі уявити масштаби й способи використання брудних бомб — їх скинуть на найбільш густонаселені міста чи біля джерел питної води. Це потягне за собою хвилі нелегальної міграції та голод, війна та пов’язане з нею насильство розповзуться на інші країни, які не беруть участі у протистоянні.
У кращому разі це будуть війни формату індо-китайської (як у 2020-му за льодовик Сіачен у Гімалаях): щороку в прикордонних сутичках гинутимуть десятки військових, але проривів ударних груп, ударів по військових базах і т. д. не буде (до речі, там навіть вогнепальну зброю боялися застосовувати через лавинну небезпеку, тому билися холодною зброєю). Або формату індо-пакистанської війни за Кашмір, коли з обох боків виступали різні нерегулярні збройні формування на кшталт «місцевих ісламістів» з «Джаїш-е-Мухаммад» (насправді підконтрольні пакистанській розвідці) й індійських «загонів самооборони», а не тільки регулярні армії. Тому що в кожного учасника конфлікту є ядерна зброя, яку він готовий застосувати, якщо загрожує військова поразка, а суперник про це також знає та оцінює всі ризики.
Демонтаж ядерної ракети СС-19. Первомайськ, Миколаївська область, березень 1994 року.
Тож (не)розповсюдження ядерної зброї, що вважали проблемою № 1 після розпаду СРСР (і було головним аргументом зберегти за РФ статус ядерної держави, бо вважали, що Росія цю зброю контролюватиме ефективніше) знову актуалізується внаслідок дій самої РФ. І це буде ще одним головним болем для США, які весь час побоювалися, щоб радіоактивні компоненти не потрапили в руки різних терористичних груп. Так от, з таким попитом на ядерну зброю та компоненти для брудних бомб неодмінно зросте пропозиція — і рано чи пізно це станеться. А ще Росія чи Китай, які посилюють свій вплив в Африці — у країнах, де є родовища урану, — неодмінно скористаються цим страхом і почнуть висувати вимоги.
Ще однією точкою протистояння інтересів саме тому може стати Казахстан, де є не лише нафта, але й родовища урану, одні з найбільших у світі.
Тому якщо Захід раптом почне розглядати якісь варіанти «мирного договору» на російських умовах (з територіальними поступками України), це стане початком хаосу, з яким буде надзвичайно важко впоратися.