Дональд Трамп та Камала Харріс (колаж: РБК-Україна) Автор: Мілан Лєліч
Сьогодні у США пройдуть вибори президента країни. Про те, чому обидва можливі результати не обіцяють Україні багато оптимізму – читайте у колонці заступника головного редактора РБК-Україна Мілана Лєліча.
“Трамп – це жахливий кінець, а Камала – це жах без кінця. Самі вирішуйте, що краще”, – так кілька місяців тому один із представників української влади відповів РБК-Україна на фундаментальне питання українського буття останнього часу: хто кращий для нас, президент Гарріс чи президент Трамп.
За час, що минув, ясності стало не набагато більше – хоча президент Володимир Зеленський встиг з’їздити до США та особисто поспілкуватися з двома претендентами на найвищу державну посаду.
Хоча, очевидно, табір українських трампістів за підсумками візиту таки втратив частину прихильників. Досить складно якось двозначно трактувати меседжі Трампа про те, що всі українські міста стерті з лиця землі, в армії залишилися самі діти та старі, а сам Зеленський тільки й думає, як відвезти зі Штатів черговий мішок з грошима. Тим більше Трамп загалом описав і своє бачення виходу із ситуації – Україна має віддати Росії те, що хоче агресор, і тоді війна закінчиться.
Хоча більше конкретики щодо “плану Трампа щодо України” поки що все одно не стало. Звичайно, досі залишилися ті, хто вірить, що непередбачуваність і навіженість Трампа зрештою зіграє Україні на користь. Мовляв, Трамп викотить Путіну якісь умови, той різко відреагує, Трамп розлютиться і змусить Конгрес негайно виділити Україні неймовірних масштабів допомогу. Але в цій формулі дуже багато “якщо”, щоб будувати на ній якийсь серйозний розрахунок.
Втім, і з Камалою Гарріс все також не так і зрозуміло. За загальноприйнятою думкою, у разі перемоги вона загалом продовжуватиме політики Джо Байдена, зокрема й щодо України. Звичайно, у порівнянні зі своїм опонентом вона справді виглядає куди більш системною та передбачуваною, але це мало говорить про те, як вона вибудовуватиме свою зовнішню політику.
По-перше, дуже багато залежить від того, хто саме в її адміністрації займеться цим напрямком – тим більше, що сама Харріс за час своєї політичної кар’єри особливого інтересу до зовнішньої політики не виявляла. Нинішні топ-фігури адміністрації Байдена, за точковими винятками, до кабінету Гарріс не увійдуть. По-друге, у принципі прогнозувати дії будь-якого майбутнього президента на основі його активності до заняття високого крісла – справа невдячна. Кому як не українцям із їхнім нинішнім главою держави про це знати.
Оцінка співрозмовника РБК-Україна про “жахливий кінець” або “жах без кінця” заснована на тому, що США в будь-якому випадку “виходитимуть” з України, незалежно від того, хто переможе на виборах.
Розхожий аргумент про те, що Америка вже надто багато вклалася в Україну, надто глибоко тут зав’язнула, отже, не кине нас тільки через небажання втратити “інвестиції”, на жаль, не витримує перевірки практикою. Найяскравіший приклад – Афганістан, в який американці і вклали набагато більше, у всіх сенсах слова, і загрузли в ньому набагато глибше. І все одно, коли було ухвалено рішення, США звідти пішли. Нехай і спосіб, у який це було зроблено, вважається одним із головних провалів Білого дому під час каденції Байдена.
Звичайно, стилістично “вихід” з України при Трампі та при Гарріс істотно відрізнятиметься. Трамп може де-факто обрубати все раптово, просто не порушуючи питання про виділення нам нового пакета допомоги – за умови, що його спроба організувати “мир за 24 години” очікувано провалиться.
Гарріс, хоч і не є такою яскраво вираженою ізоляціоністкою, також з усією очевидністю фокусуватиметься на внутрішньоамериканських справах, зменшуючи залучення США до війни і теж перекладаючи відповідальність на плечі європейців.
При цьому США все ж таки намагатимуться не довести справу до повного розгрому України та військової перемоги агресорів. Відповідно до низки досліджень, такий формат закінчення російсько-української війни не влаштовує більшість американських виборців, зокрема республіканців. Він точно виглядатиме як очевидне приниження Америки на міжнародній арені та посилення її заклятих ворогів.
Але при цьому ті ж дослідження показують, що для американського обивателя абсолютно байдуже, де саме проходитиме східний кордон України і який прапор майорітиме над селами Донбасу – ті речі, які (якщо вірити соціології) досі дуже важливі для впевненої більшості українців.
Тому тиск на Київ з метою “примусу до миру” після виборів, напевно, посилиться. Припинення війни за умови збереження України як незалежної держави – такі умови можна буде легко “продати” і демократичному, і республіканському виборцю.
Володимир Зеленський та Камала Гарріс (фото: president.gov.ua)
Але не Росії. На тлі валу статей у західній пресі про різні формати переговорів/миру/перемир’я дивовижною розсудливістю виділяється авторська колонка колишнього редактора-консультанта The Washington Post Роберта Кагана. “Як це часто буває, зовнішня політика США щодо України зумовлена тим, чого американці не хочуть. Вони не хочуть опинитися у стані війни з Росією; вони не хочуть витрачати сотні мільярдів доларів щороку на, здавалося б, програшну війну; але вони також не хочуть нести провину та сором за те, що дозволили Україні програти, з усіма гуманітарними жахами та стратегічними проблемами, які це тягне за собою”, – пише Каган.
І проблема в тому, що всі західні адепти мирного врегулювання пропонують такі його варіанти, які власне влаштовують Захід, але не влаштовують Кремль. І хто б не опинився незабаром у Білому домі, йому в будь-якому разі доведеться мати справу з Путіним, який поки що не бажає відступати від своїх божевільних вимог. “Нас не врятує мирна угода. Американцям необхідно якнайшвидше вирішити, чи готові вони дозволити Україні програти”, – робить Каган сумний висновок.
Звичайно, такий печальний варіант розвитку подій далеко не єдиний. Зовнішня кон’юнктура має властивість змінюватись. І приблизно через рік для України вона може стати значно приємнішою. Наприклад, після зміни влади у Німеччині на більш рішучу, за підсумками чергових виборів. І якщо до наступної зими в країні-агресорі дійсно почнуть наростати серйозні внутрішні проблеми. У такому разі залишилося лише протриматися, причому менше, ніж трималися досі.
Але це поки що більш віддалена перспектива. Зараз вся увага перемикається на доленосні для всіх вибори до США. В американських медіа ситуація, коли обидва кандидати мають рівні шанси на перемогу в якомусь штаті, описується терміном “toss-up” – від “to toss up” – підкинути монетку, маючи на увазі, що їхні шанси приблизно 50/50. Сьогодні монетку буде нарешті підкинуто.